Буша. Звіт.

8 вересня на форумі Вінбайку з'явилась пропозиція покатухи в Бушу.

Так як старт був намічений з мого рідного міста Могилів-Подільського, то пропустити таку подію я ніяк не міг. Швиденько домовившись на роботі про перенесення чергування, почав активно приймати участь в підготовці котилки.

Розробка плану показала що до Могилева-Подільського можна дістатись потягом або автобусом. Поки думали-гадали як краще їхати білети на потяги розібрали, електричка приходила пізно на місце призначення, тому залишився тільки автобус.  Особисто у мене були великі сумніви щодо такого виду транспорту. Я не безпідставно сумнівався що нас можуть не пустити в автобус з байками.



Перед самим стартом погодні сайти видали на гора інформацію про дощ в суботу. :( Народ почав сумніватись в доцільності такого міроприємства. В п'ятницю ввечері в Вінниці пройшов добрячий дощ. Але так як я запропонував групі зупинитись у мене вдома на ночівлю то відмовлятись в останню мить було не зручно і 6-й ранку я був на автовокзалі. Там уже крутився master. Через кілька хвилин під'їхав Qwedor з дівчатами.

Обдзвонили всіх хто хотів їхати. Виявилось що більше нікого не буде. Всі злякались дощу.

Автобус приїхав за 10 хв до відправлення. Переговорили з воділою, він погодився нас взяти за 30 грн з носа. Враховуючи те що попередньо Qwedor говорив з його напарником і той вимагав 35 грн і наполягав що все "порішає" треба тільки йому подзвонити. Одним словом строїв з себе царя всєя Ікаруса.

В великий багажник влізло 4 запакованих байка. 5-й запхали в інший багажник. Не уявляю куди б ми діли інші байки якщо б приїхали всі хто хотів. Хіба що в салон.

О 9-й прибули на станцію в Могилів-Подільському. Зібрали вєліки.

Якась бабця ввесь час бігала навколо і бажала "щасливої дороги". Як на зло у мене в кишені були лише 50-ти гривневі купюри і одна 20-ка. Ну не питати ж у неї чи не має вона здачі :) Схоже бабка накаркала нам... Бо пригоди не заставили себе довго чекати.

Отже зібрали байки,

Десь об 11-й стартували в напрямку Буші. Проїзд містом, дороги дійсно відсутні, як і писали наші попередники. Думаю що це після повені 2008 року розмило асфальт. От тільки чого його ніхто не сподобився замінити від тоді, не ясно.

За роки мої відсутності в центрі побудували кілька нових магазинів. По ходу показую іншим де в нас що. Проводжу так би мовити коротку екскурсію по місту. Хто що почув не знаю, але я старався :)

Бронниця. Вирішую що нам краще не дертись на гору, а проїхати ґрунтами понад Дністер. Частково дорогу знаю, колись бував там кілька разів. По крайній мірі до Садківців. Ґрунтовка така собі, але їхати можна. Мені особисто така дорога більше до вподоби ніж перевантажене фурами шосе.

Інколи з за кущів бачимо Дністер. За Дністром видніється Молдовський берег. Рельєф трохи нагадує гірський. Хіба що "гори" нижчі від справжніх. По ходу робимо кілька фото на згадку.

В Суботівці на пагорбі стоїть цікавої архітектури церква, піднімаємось до неї. Храм виявляється не дуже старим. 1910 року. Ячув раніше про нього, але щось бачити не доводилось. Не знаю чи діючий, бо якось навколо трохи відчувається запустіння.

І тут Аня показує нам свою педаль. Ги. Педаль "трошки" майже зовсім відвалилась. Стоїть під кутом 45 градусів до шатуна. Сергій позичає в першій попавшій хаті плоскогубці і намагається поставити її на місце. Через 200 метрів педаль відпадає зовсім. Мда. А від'їхали вже кілометрів 25. Повертатись назад далеченько. Розпитуємо в місцевих чи не має хто зварювалього апарату, автомайстерні чи щось в тому роді. Нас направляють. Хазяїна немає вдома. Ще один "автомеханік" живе в сусідньому селі до якого кілометра зо 2. Ну що ж, діватись немає куди. Пхаємо в Яругу, трохи пішки, трохи котимось з гори. Дорогою в мене виникає світла ідея, що якщо знайти в когось болт відповідної товщини і довжини і 2 гайки то можна зробити "емулятоор" педалі. Тепер уже в кожній хаті запитуємо болт. І о чудо, на 3-й раз у добродушного дядька знайшлось те що нам треба. Дядько виявився хазяйновитим :) почаклував щось у себе на подвір'ї над тісками з болгаркою виніс нам болт і допоміг встановити цей девайс на байк. Звичайно що така приспособа не могла замінити педальку повноцінно, але тепер можна було вже їхати хоч якось.

В Ярузі нам по плану потрібно видертись на гору. Тільки виїжджаємо на асфальт як починає накрапати дощик. Добре що хоч на ґрунті не застав. Дівчатам підйом дається нелегко, йдуть пішки. Я вирішив поїхати глянути скільки там до шосе і повернутись назад. Але дощ підсилився. Довелось сховатись під дахом велетенських ваг, на яких важать машини з зерном і чекати інших. Дощ не стає, небо затягнуте хмарами і схоже що це на довго. Вирішуємо їхати далі. По розрахункам до Буші кілометрів 5.

По карті є поворот в село через ґрунтовку. Ми її невдовзі зустріли і я поїхав подивитись чи то воно... через кілька кілометрів набравши болота на колеса і поговоривши з грибниками які були не впевнені що це дорога на Бушу, вирішую повернутись на асфальт і не шукати пригод на свою опу. Так асфальтом і доїхали до необхідного поворота.

Півдня вже було позаду, тому вирішили  трохи перекусити. До того ж в цьому місці була зручна автобусна зупинка в якій можна було сховатись від дощу. Дістали свій не хитрий провіант, газовий пальник, зварили чаю. Гарячий чай був дуже в тему. Встигли вже трохи промерзнути під дощем.

Хоч на вказівнику перед поворотом і було написано Буша, але дорога лежала ще через одно село. Через Дорошівку.

Видумуємо нову забаву. Переключаємо вєліки на саму низьку передачу і влаштовуємо перегони :) І зігріває непогано і не втечеш від інших. З Дорошівки до Буші не кислий спуск. Подумалось що назад його доведеться долати вже як підйом...

Добрались. Дощ так і не стає. Оглядаємо замкову вежу, залишки підземних ходів, старовинні могили козаків. Чесно кажучи залишилось не дуже багато. Доводиться фантазувати і уявляти як воно колись могло бути. Музей трипільської культури виявився зачиненим, було б цікаво глянути що там. Ще на території комплексу розміщується скельний храм. Вхід в нього обмурований сучасною цеглою і покритий шифером. На дверях колодка. :( Заглядаємо через шпарини, щось трохи видно, але знову ж таки хотілось би зайти і глянути все нормально. Думаю що б не дощ ми б сходили в адміністрацію і попросили відкрити нам то все.  Але дівчата вже добряче вимокли і пішли відігріватись в кафешку. Ми ще трохи побродивши комплексом приєднались до них.

В цьому місці нас чекала пригода номер 2. Залишивши байки на вулиці, вирішили закрити їх на замки, з'єднавши попарно. Так і зробили, я замкнув на свій кодовий замок, а Master на свій. Перекусивши якимись печенюшками зібрались висуватись в зворотню дорогу. Ха. Не тут то було. Виявилось що ключа він замка немає. У всіх істеричний сміх. Як їхати? Згадую що читав колись як крадуть байки з стоянок, розбиваючи замки ногою. Провертаємо колеса, кладемо замок на асфальт, тарах і замок розлітається на маленькі шматочки. Мда. От такі вони китайські замки. В середині пластмасової оболонки знаходилась силумінова вставка товщиною з фольгу. От і залишай коника під наглядом такого "охоронця". Але в даному випадку погана якість замка нас врятувала.

До Могилів-Подільського поїхали асфальтом.Так як Аня трохи почала здавати, а Наташа промерзла вирішили розділитись на 2 групи. Я з Master-ом "повезли" Наташу вперед. А Qwedor з Анею доганяли в міру можливості. Дощ став. Стало трохи приємніше їхати. Запам'ятався запаморочливий спуск з Бронниці. Не знаю до скільки можна було розігнатись, але більше 50 я не ризикнув гнати по вогкому асфальту. Якась "Таврія", за якою я тримався третю частину спуску вирішила видно що позаду якийсь крейзі-байкер і стала на обочині пропускаючи мене вперед :) Саша з Наташею потім говорили що затискали гальма до упора а їх все одно несло 30 км\год.

Почало темніти. Поставили світло. В темряві погані дороги дали про себе знати ще більше. Та ще й з'явились колюжі які сховали підступні ями.

Біля базару зайшли в Меркурій, скупились на вечерю різною хавкою.

Хата, рідна хата. Залишаємо Наташу на моїх батьків, і їдемо на вокзал взнавати що і коли їде на Вінницю. Все одно всі одночасно в душ не заліземо. (Як виявилось душ як такий не працював, треба було поливати на себе з ковшика, ну але хоч гаряча вода була. Точніше коли до мене дійшла черга її уже не було :) але то таке... треба вставити своїм пістон щоб замінили змішувач, не розумію як можна жити без душа). До Вінниці потяг виявився занадто дорогим, аж 60 грн. Тому вирішили їхати нічним дизелем.

Повечеряли, розмістились хто де. Так як нас було небагато, то ніби постілей вистачило всім, по крайні мірі на полу спати не довелось.

Під'йм о 3-й. Швидкі збори. Залізничний вокзал. Вгашена провідниця. Дизель. Я боявся що уже не ходить той варіант в якому були звичайні плацкартні вагони, а вагони з дерев'яними лавками. На щастя виявились плацкартні. Залазимо в спальники на верхніх полицях і досипаємо хто як може.

О 7-й прибуваємо в Жмеринку. Дивлюсь вниз, а там на нижніх полицях сидить по 4 чоловіка з кожного боку. Все забито під зав'язку. Злізти не представляється можливим. Чекаємо поки всі вийдуть, починаємо збиратись. Встигаємо винести Анін вєлік і 2 передніх колеса, які чомусь не запакували в чохли, як дизель рушає і їде в депо. Гииии. Вигружаємось. Маємо 1 байк без переднього колеса. :)

От такі пригоди. Ввечері думали може з Жмеринки поїдемо своїм ходом, але вогка дорога і захмарене небо переконало нас їхати далі електричкою.

На електричку потрібно брати квитки для перевезення велосипеда. Пів ціни від вартості повного квитка. В касі чомусь сказали що "багажок" не потрібно, але в вагоні все ж контроль заставив їх купити.

Щось звіт вийшов якийсь довгий і нудний. Але вже як є... Може наступного разу вдасться краще.