Велопрогулянка “Долина нарцисів”. Звіт.

В "Долину нарцисів" я хотів попасти вже давно. Ще в 2008-му році побачив фото одного з моїх співробітників і від тоді похід в "долину" крутився в мозку фоновою задачею, дозрівав. Восени 2009-го група велосипедистів до якої я хотів приєднатись, але не вийшло,  їздила по маршрути Воловець-Хуст-Виноградово-Вилок-Берегово-Мукачево. (Цей маршрут пізніше ми й взяли за основу.) І от десь після Нового Року 2010, поділившись думками з колегою по роботі відомим в інтернетах як odin_doma2, а в реальному житті Олег Коломієць,  було вирішено їхати на травневі "на наріки". Коломійці купили байки восени, накат ще невеликий, але прочитавши що таким маршрутом їздять люди які беруть байк в прокаті - ризикнули.

Готуватись почали десь з березня.

Перечитали все що знайшли про саму долину і про велопоходи до неї. Найбільше інформації почерпнули з велоклубу "Партизанів" за що їм респект і уважуха.

Склали список необхідних речей. Виявилось що не все є в наявності і потребує фінансів на докуповування. Може щось і було зайвим, але в основному, більш-менш, список виявився вдалим.

Склали документ в який накопіпастили з Олегом максимум інфи по Закарпаттю. Розклад руху потягів, адреси-телефони готелів, автовокзалів, веломайстерень, пошуково-рятувальних служб, а також список всіх цікавих об’єктів по дорозі що можуть зустрітись.

Склали приблизний графік мандрівки з контрольними точками. Як виявилось пізніше рух по контрольним точкам досить корисна річ, відразу можна побачити скільки часу є в запасі, або навпаки.

Колаборейшин в гугльдокс рулить непомірно :)

По нашій задумці ми в перший день повинні були проїхати з Воловця в Хуст, там заночувати, наступного дня заїхати в "Долину", сироварню і висунутись в бік Виноградова. Переночувати в Виноградові. Третього дня заїхати в Берегово в термальні басейни і тоді в Мукачево на потяг.

Але в останій момент Ніна забажала попасти до родичів в Ужгород і тому план було змінено. 1-й день Воловець-Хуст, 2-й день Хуст-нарциси-Берегово (якщо встигаємо, інакше - до куди встигаємо) і 3-й день Берегово-Мукачево, Коломійці сідають на потяг до Вінниці а ми в Ужгород ще на один день.

Довго думали коли власне їхати, 1-4 -го чи 8-10 -го. Спостерігаючи за погодою і аналізуючи минулорічні поїздки вирішили що краще на 9-те. І так як квитки дуже швидко почали пропадати, вирішили не зволікати і взяли на 9-те. Ми вгадали, майже, нарциси цвіли як треба, але 3 вихідних це торба. Народу тьма. Всі готелі забиті, ціни на 100 грн вищі. Тому порада всім хто буде їхати в майбутньому - беріть 1-2 відгули на роботі і їдьте на тиждень пізніше, в 15-х числах.

На момент старту у мене було накатано з початку сезону більше 1000 км, у Ніни кілометрів 300, у Коломійців зовсім мало. Здається по 200 км всього (може трохи більше в Олега, не суттєво) з моменту покупки байків, не кажучи вже в поточному сезоні.

Отже наступила година Г. Речі зібрані, байки запаковані, вантажимось в вагон, почалось.

Закидаємо байки на верхні полиці, очікування повного вагону "Партизанів" не справдилось, вони їхали в іншому. Перевдягаємось, ліземо на свої верхні полиці, я засинаю. Інші хто як, з перемінним успіхом.

День перший.

Підйом о 7-й. Снідаємо, вмиваємось... О 8:20 десантуємось в Воловці. На пероні з нами розпаковують байки ще чоловік 20-30. Групу "Партизан" веде Колдман і групу Велокиєва Шилік. (Це якщо я нічого не наплутав :) ) Складаємо байки, вішаємо баули, фотографуємось. Вирушаємо... Бах у Інни відвалився багажник. Стаємо, прикручуємо, це перша і здається остання "поломка" за всю мандрівку. Якась з груп стартувала уже, але то нічого, як кажуть "лучше день потерять, потом за пять минут долететь".

На кінець старт. З запізненням по графіку на 20 хвилин.Якась з груп ще розпаковується, а ми вже їдемо. Це трохи підбадьорює.

Від самого старту, від залізничного вокзалу дорога йде вверх. Підйом досить пологий, можна було б вкручувати ~25 км\год. але малий накат групи дає про себе знати і Інна починає "здуватись" на перших же кілометрах. Через 8 км дорога забирає різко вверх. Стаємо, Олег приймає рішення забрати у Інни баул і везти всі речі сам. Нас обганяють велосипедисти що стартували пізніше. Починаємо дертись на перевал.  Я тільки встиг розкрутитись, пульс вийшов на "робочі" значення і тпрууу вершина, аж не цікаво, я налаштувався добре покрутити апхіл, а там всього 2 км. Повітря на перевалі досить прохолодне, з рота йде пара. На Боржаві ще місцями лежать сніжники. Дивно виглядають білі плями посеред буяння зеленого листя і свіжої соковитої трави.

На верху уже кілька велокиєвлян чекають на своїх. Мене знімають на фото і відео. Бачу що не всі такої ж думки як я про апхіл :) Ніна пихтить, а Коломійці взагалі йдуть пішки. Трохи їх шкода. Але ж далі здається буде тільки вниз... це втішає.

Стартуємо з перевалу вниз разом з іншими групами що зібрались на верху. Велокомп показує рекордну швидкість за поїздку 56.3 км\год.

От і поворот на "Шипіт". Трохи болотця, йшли дощі. Але ж "танкі ґрязі ні баятца"... Виявилось що до водоспаду ще є некислий підйом ґрунтовкою. Народ потихеньку дохне, багато хто йде пішки, я підчікую своїх. Так без особливих пригод добираємось до "Шипоту". Платимо по 2 гривні за вхід. Ведемо байки вздовж річки.

Шипіт як і минулого разу грандіозний. Але натовп туристів з автобусів трохи змазує враження. Фотографуємось на фоні автобуснотуристичних жоп водоспаду,перекушуємо бананами, купуємо якісь сувеніри і вирушаємо далі, так як дорога не близька а час на місці на стоїть. На годиннику 12:00. Відстаємо від графіка на 1-ну годину.

До Міжгір’я котимось асфальтом, постійно вниз, рівненько, кайф. Коломійці трохи відстають і ми з Ніною вирішуємо не псувати враження від спуску повільною їздою і їхати вперед як їдеться а тоді їх підчікувати. Власне вони  відстають не сильно, але навмисне підторможувати якось неохота. В Міжгір’ї обідаємо в колибі "Нон-Стоп". Вони очікують весілля, зал сервірований відповідним чином, але так як наша групка маленька то нас годують бульйоном, картоплею фрі з відбивною і салатом. Порції такі що дівчата доїсти не змогли. Їмо на вулиці за столиками. Класно, і байки на виду і повітря свіже, і краєвиди.

Відстаємо від графіка на 1.5 години. На велокомпі 50 км. Майже половина дороги.

На виїзді з Межигір’я зустрічаємо групу Колдмена. У них теж привал на обід. Махаємо їм ручками і їдемо далі. З Межигір’я до Хуста кілометрів 60 із них 50 суцільний спуск. На жаль вітер в лице і байк сам не котиться, але легенько підкручуючи тримаємо з Ніною швидкість в районі 20-25.

Дорогою робимо привали-перекуси.

О 16:55 добираємось до Нижнього Бистрого (чи то Противень був... не памятаю, не записав). Тут розміщується прикольної конструкції Теребля-Рікська ГЕС. Водосховище зроблено на р.Теребля і вода по трубі подається на турбіну що стоять на р. Ріка і стікає в Ріку.

Так потихеньку, з перекурами спускаємось в Гринчово. Тут уже спуск змінюється рівниною. Докручуємо до повороту на Оленячу ферму. Підчікуємо Коломійців, їм цей спуск схоже дався не легко, відстань досить велика а сидіти без звички в сідлі цілий день це вам не хухри-мухри.  Приїхали замучені, але на олені дивитись ще охота не відпала. :) Але ми перші, з інших груп нас не обігнав ніхто.

Під’їжджаємо на ферму. Від траси приблизно 500 метрів. Платимо за вхід по 5 грн. Свята знову грають з нами злу шутку. Олені за огорожею на відстані метрів 300 і до них не пускають. Прибувають автобуси з дітьми, діти верещать, бігають, фотографують оленів на мобілки...Мда...наш телезум на 200мм не дістав тих оленів, що там має бути видно з телефонної камери не знаю. Нам пояснили що отаке сьогодні ввесь день, приїжджайте не на свята і малою групою - пустимо до оленів погладити, погодувати.

Вирішуємо що ми теж не гірше оленів... можна сказати лосі...

Ну що ж, робити нічого, вирушаємо далі. На годиннику 18:55. Це на 55 хвилин пізніше графіка.

Іза - центр українського лозоплетіння. Чого тут тільки не виплітають з лози... Починаючи від підставок під тарілки і закінчуючи  меблями.

Поки ми дивились на олені уявляли себе оленями, нас обігнали інші групи. Ми їх зустріли в Ізі.

Купуємо якісь сувеніри, традиційно робимо фото і потихеньку крутимо до Хуста.

Уже стає ясно що хоч ми і відстаємо від нашого графіка, але приїжджаємо засвітло. Шукаємо готель, знову свята, все зайнято і все на 100 грн дорожче. Знаходимо 2 номера в готелі Карпати. По 310 грн. Можна сказати видираємо їх у якихось машинотуристів. Селимось.

Номера досить пристойні. Душ, туалет, кабельне...але ціна... мені б краще без кабельного і з зручностями в коридорі але в 2 рази дешевше. Але де ж його знайти в 9 вечора, коли туристами все забито.

Вечеряти вирішили в номері. Сходили в магазин, набрали якоїсь ікри баклажанової з ковбасою і хлібом, чай... Чайник дали на ресепшині. Перекусили і завалились спати без задніх ніг.

Велокомп показав 112 км, як ми і очікували.

День другий.

Підйом о 7-мій. Снідаємо знову бутербродами, "робимо уколи" велікам (це я змащував ланцюги з медицинського шприца) і стартуємо в основну точку нашої велопрогулянки - "Долину нарцисів". Знову відстаємо від графіка на 1 годину 10 хв. Виїхали аж о 9:10. Долина зустрічає нас натовпом автобусотуристів. Поки що не дуже великим. Це радує. Але натовп щохвилини збільшується. Платимо за вхід по 10 грн і йдемо до галявини де найбільша щільність нарцисів. Нею виявляється та сама галявина яку зображують на всіх фотографіях, з деревом посередині. Запах стоїть неймовірний. Нарцисики трохи менші ніж окультурені, але їх кількість... Лісники кажуть що раніше всі поля навколо були такими ж, а зараз потрохи нарциси пропадають і навколо лише білі острівці, а не суцільний килим як на основній галявині. Ще є надія що через тиждень зацвітуть ті квітки які зараз в бутонах і їх буде більше, але чи буде не знаю. Кожні 5-10 хвилин якись дурист намагається залізти через огородження (умовне, в вигляді целофанової стрічки) і примостити свою сраку в квітки щоб сфоткатись на говнотелефон. Лісники врубають сирену. Доходить не до всіх, деяких доводиться виводити. Трохи подалі, де закінчується огородження один дурік поліз відливати на квітки. Естет хренів. Нажаль люди не розуміють що той шматочок природи може зникнути назавжди і більше ніхто ніколи не зможе вживу побачити як квітнуть дикі нарциси в такій кількості.

Надивишись і нанюхавшись вирушаємо далі. Автобусів уже стільки що виїхати зовсім не просто. Стоять один за одним на стільки щільно вздовж дороги що навіть вєліком протиснутись не завжди вдається. Що там буде пізніше ... не хочеться навіть думати про те.

Відхилення від графіку на 1 годину так і залишається. З долини виїхали об 11-й.

На сироварню не звертали, так як вирішили що треба змінити трохи план і доїхати сьогодні до Берегово по можливості. Прогноз передавав дощі і ми боялись що не встигнемо проїхати необхідну відстань. Плюс ми з Ніною мали ще дістатись Ужгорода на 3-й день. Отже в випадку чого буде ще куди заїхати...

Дорогою до Корольово зустрічається меморіал "Красне Поле" присвячений загиблим героям що тримали оборону від наступу Угорських військ в березні 1939 року в цих місцях. Стаємо перепочити і зробити кілька фото.

Перед залізничним переїздом звертаємо з асфільту в ліво, в бік мосту на ґрунт.  Я їду вперед розвідати дорогу. Дорога є до самого мосту. Після дощів трохи болото, але їхати можна. Видзвонюю інших щоб доганяли. Переїзд через міст ніби заборонений написами на табличках, але місцева бабулька на вєліку, що впевнено почвалала вздовж рейок, переконала :) Щось вона мені ще сказала... ги... цікаво на якій мові. Я приблизно зрозумів що щось тут таке зробили що стало не файно їхати... Переїзд по мосту - ще той норшор... Головне не зустрітись з потягом, бо міст досить довгий і абсолютно не пристосований для пішого переходу.

За мостом розміщується щось типу кар'єру в якому виробляють щебінь. Ми там були 9-го травня, тому звичайно "дробілки" й "грохота" не працювали. Ну і слава Богу. Подивились на Белази і поїхали собі далі. В наших кар'єрах бачили й більші...

В Корольово попали в 13:50. Це майже по нашому графіку з сироварнею. Отже можна сказати знову відстаємо.

Нам на зустріч рухається багато людей на велосипедах одягнутих так як ніби їдуть з церкви... скоріше всього воно так і є. Пізніше ми зрозуміли що Корольово місто велосипедистів. На вєлах тут їздять всі і скрізь. Велостоянки на кожному кроці. Дорогих байків правда не зустрічали, але кількість різномастних Україн, Салютів і чогось невідоморіщацького вражає.

Мова з Української різко змінюється на невідому :) Про що свідчать навіть назви на магазинах.

Побачили вказівник на замок "Налаб", вирішили глянути. Після кількох хвилин блукань розпитали де потрібна нам вуличка. Замок по традиції розташований на горі. Почали дертись з байками. Вже майже під самим верхом наші жіночки категорично відмовились повзти далі, а я таки випер на самий верх. До мене приєднується Олег з фотоапаратом. Замок "вразив" :-D від нього залишилось лише кілька стін. Ну я власне і не очікував побачити щось більше.

Спускаюсь вниз. Чекаю інших. Ніна приїжджає з брудними коліньми і сумкою. Впала. Виявляється там було мокро і слизько... а я щось і не помітив. Все ж таки заїзди по кантрійній трасі в Лісопарку дають про себе знати.

З замкової гори бачимо туристичний автобус. Згадуємо про винні погреби. Місцеві дівчатка показують дорогу "туди де возять туристів". Погреби виявляються виноробним заводом. Охоронець сказав що екскурсії водять. 50 грн з людини. Займе 1.5 години часу. Під час екскурсії проводиться дегустація вин і в кінці можна купити вино яке сподобалось. Ще сказав що вина що випускає завод не продаються на території України. Але так як нас мало, то треба дочекатись автобуса і приєднатись до них. Автобус мав бути хвилин через 15-20.

На виїзді з заводу зустрічаємо групу "Партизанів". Вони тільки дістались до Корольова, але тут не затримуються, вино будуть дегустувати в Виноградові.Замок мабуть їх теж не цікавить.

Вирішуємо витратити час з користю і пообідати. Місцеві підказують козирну кафешку під багатообіцяючою назвою "Релакс". Кафешка виявляється нічним клубом. Плакат на дверях запрошує всіх ввечері на стриптиз. %-) Заходжу, питаю чи нагодують, кажуть що без проблем.

Так як столи розміщені на 2-му поверсі, а байки ми залишати не ризикнули, обідаємо по черзі. Все досить смачно і не дорого, порції великі. На все про все пішла добра година.

Повертаємось назад на завод, виявляється екскурсії ще не було, але от-от буде... добре що не чекали, спитали чи можна просто купити вина без екскурсії, виявилось що можна. Взяли по півторашці. Хто сухого, хто напівсолодкого. Треба сказати що вино виявилось досить пристойним.

На годиннику 16:00. Вирушаємо в бік Виноградова. 10 км долаються швидко, хвилин за 20. Але на самому в'їзді в місто починається злива. Ховаємось на якісь недобудові. Через півгодинки дощ вщухає. Можна їхати.

Виноградів виглядає як суто західне місто. Рівненька бруківочка, чистенькі вулички, люди на велосипедах, написи скрізь на Українській і Угорській мовах. Все дихає Європою. Затримуватись тут вже немає часу, тому просто їдемо через місто і крутимо головами на всі боки вбираючи в себе ту красу. Я б там жив.

До Вилка добираємось о 18:30.  Теж суто Угорське місто. Питаємо в перехожої як проїхати до кордону. Мене не розуміють. Ги. Питаю "как проехать к границе". -"А, граница туда". Відповідають мені на ломаній російській. Перехід на Угорський бік не представляє з себе нічого незвичайного. Огорожа, прикордонники... Фотографувати не наважуємось. Але фотографуємось біля пам'ятника що встановлений поряд з переходом.

Наступний пункт Берегове. До нього 21 кілометр. Наші Коломійчики вже порядно замахались. Я вже подумую собі тихенько чи не залишитись ночувати в Вилку... але "совєт плємєні" вирішив таки їхати.

По дорозі зустрічається прикольна кафешка чи що то таке навіть не знаю. Зачинена, але хазяїн дозволяє пофотографуватись і взагалі виявляється приємною людиною. Вмикає нам штучний водоспад. Запрошує ще всередину будівлі, але ми вже не маємо часу і відмовляємось. Просимо тільки води і нам дарують півторачку мінералки.

Вже під самим Береговим забираю в Олега наплічник, бо бачу що він уже здає добряче. Каже що задниця відвалюється. Ну воно й не дивно. Я взагалі дивуюсь як вони з Іною другий день підряд їдуть по 100 км. з таким малим накатом. Так, так. Біля готелю в Берегово велокомп показав 95 км. Я б мабуть на їх місці помер ще в перший день.

Перед самим Береговим крутий підйом. Чекаю всіх на горі, їм снікерс. Нам залишились лічені кілометри і знайти готель.

Ось і Берегово. 21:00. Завертаємо в перший готель що зустрівся по дорозі. Місць нема. Але хазяїн видзвонює інший готель, там є 3 місний і 1-місний номери. Ну що ж їдемо дивитись. Але буквально через 200 метрів вздовж вулиці, на лівому боці бачимо напис готель "Арбат". Питаємо. Є 2 номери. 2-х місний 130 грн і 3-х місний 150 грн. Круто. Це ж більш ніж в 2 рази дешевше ніж було в Хусті. Дивимось номери - цілком пристойні, душ в номері, туалет в коридорі. Є телевізор. Все новеньке. Берем обидва. Платимо по 140 грн і заселяємось.

Координати: Готель "Арбат". Міський: +380314123126, Лайф:+380636251200, МТС: +380505943871. За цими ж номерами можна викликати у них таксі.

Єдине що в цьому готелі не дуже добре це звукоізоляція. Але особисто мені не заважало нічого.

В цей час до готелю під'їжджає чоловіка 4 велосипедистів. Впізнаємо наших київлян. Шилік енд компані. Частина їх групи залишилась ночувати в наметах, а вони вирішили шукати готель. Кажемо хазяїну готелю що це наші знайомі, ми з ними їдемо від самого Воловця. Він пропонує поселити їх на квартиру. Вони погоджуються...

Приймаємо швиденько душ і вечеряти в ресторан "Требішов" навпроти готелю. Де б ще я посидів в ресторані в гумових шльопках, джинсах, і з мокрими патлами. Замовляємо якийсь рис (різі-бізі), відбивні, то-сьо... і блінчики з чайом. Кухня у них.... мммм.... ми ледве пальці не поз'їдали. А блінчики то взагалі був відпад. Заплатили за чотирьох 200 грн. Як для ресторану цілком нормально. Наїлись теж достатньо.

Десь поряд ще був дегустаційний погребок. Але сили його вже шукати не було і годинник показував 23:00. Вирішили завалитись спати.

День третій.

Прокинулись досить пізно, годині о восьмій. Поспішати не було куди, так як термальний басейн відчинявся о 10-тій. Взагаліто він відчиняється о 9-й, але по понеділкам санітарна година до 10-ї. Поснідали бутерами з сусіднього магазину. І почесали в напрямку того басейну. Черга на вході нас неприємно здивувала. Довелось чекати добрих півгодини щоб попасти в середину. Купання коштує 20 гривень. Пішли в роздягалку і тут виявилось що потрібні тапочки, а крім мене ні в кого їх немає. Ну у Ніни сандалєти ще зійшли за тапки, а от Коломійці в кросівках. :( Щось ми не подумали про такий  нюанс. Купальники взяли а от про тапки забули. Довелось вивалити ще 50 грн за 2 пари тапок. Вхід в басейн через душову. Зроблений досить цікаво, в вигляді тунеля в якому вода по груди.

Залізли. Вода градусів 35. На смак як розчин фураціліну. Всі квасяться як жаби. Взагалі то прикольно, але якби самому... Але ця толпа... Одним словом раз можна з’їздити, щоб побачити що воно таке. Але ще раз я туди не полізу.

Поки повернулись з басену, поки зібрались то уже й час дня. Їхати ніби не далеко, але часу з тим басейном втратили масу. До того ж коли виходили десь об 11:10 то на вхід уже черги не було. Всі зайшли. Тобто був сенс не ночувати в Берегові, а приїхати туди під обід. Або не купатись.

Почав накрапати дощик. По дорозі нас таки наздогнав. Довелось одягати куртки, пончі і т.д.

Перед Мукачевом проїхали гарний лісок. Стали там перекусити снікерсів. Правда було мокро то з дороги не зходили.

І ось на горизонті бачимо замок Паланок. Мукачево. При самому в’їзді страусина ферма. Вхід 5 грн. Заглянули через огорожу, страуси якісь зачухані... вирішили не заходити.

На годиннику 15:00. Олег забув зарядити акум до фотоапарата :( Тому фоток більше немає. Хоча уже й майже не було що фотографувати. Може ще з Ніниного телефона щось дістану ввечері.

Поїхали шукати вокзал. Але побачили як з кафешки виїжджають наші київляни. Подумали що треба й собі пообідати. Зайшли. Назви блюд виявились незнайомі. Замовили навмання. Офіціантка сказала що все готове, лише розігріти. Мля. Розігрівання продовжувалось добрих 40 хвилин після чого нам принесли салати. Замовлений Коломійцями буряк виявився з хріном. Ги. Неочікувано дуже гострий. Ще хвилин за 10 принесли Боб-левеш (це таке перше блюдо). Попробували. Не те щоб не смачне, але дуууууще перчене. Червоного перцю просто жменя. Слава богу хоч молода картопля і відбивна виявилась звичайна. Але несли їх ще хвилин 15. Одним словом вбили ми добру годину поки нам все принесли. А тут ще й злива почалась. Затримала нас ще на півгодини. Отже на вокзал ми попали лише в 16:50. Олег пішов взнавати за квитки на Вінницю а я за електричку на Ужгород. Електричка о 17:21. Квитків на Вінницю на 17:50 немає. На 21 з чимось там є тільки бокові. Нінуца почала колотити світом, давай шукати автовокзал, може нас візьмуть. Поїхали шукати. Тут почались карпатські кілометри. Перехожі говорили що вокзал ось поряд, ми уже проїхали 10 хвилин на вєліках досить швидким темпом а вокзала йок. Довелось брати ініціативу в свої руки і повертати на залізничний вокзал. Я впевнений що нас би не взяли в автобус і на електриичку ми б запізнились. Можна було поїхати своїм ходом, але дощик якось збивав ввесь настрій крутити педалі.

Далі було все досить банально.  Погрузились в електричку, за 2 години були в Ужгороді. Всю дорогу поливав дощик. Добрались до родичів. Душ. Вечеря. Поїздка до інших родичів. Горілка. Фух. Сон.

День четвертий.

Наступного дня прогулялись по місту, вперше в житті бачу щоб каштани мали рожеві квітки.

Нажаль знамениті сакури уже відцвіли, потрібно приїжджати трохи раніше.

Зайшли в Ужгородський замок. Особливо вразили каземати, в яких інквізиція мучила полонених. Багато експонатів - реальні пристрої які колись використовувались. Інші - зроблені вже тепер по старим малюнкам. Старі гравюри "розповідають" про охоту на відьом. Бідні жінки, що курили ті інквізитори коли таке вчиняли над своїми жертвами. Думається що зовсім не з релігійних причин вони їх мучили.

Півдня пролетіло швидко. Попрощались з родичами і гай на вокзал.

Назад виїхали о 15:50. Дорога пройшла без пригод. Я особисто досить добре виспався на верхній полиці.

По бюджету вийшло щось ~1500 грн на двох, тобто на сім'ю. Не більше точно. Це включаючи квитки на потяг, харчування, проживання, сувеніри, "за вхід". Трохи прорахувались з ціною на готелі в святкові дні.

Тепер все згадується як сон. Наче й не було нічого... Основна ціль нашою поїздки була "Долина нарцисів" в період цвітіння і добряче покататись на вєлах, а по ходу побачити що воно таке Закарпаття. Ми її досягли на всі 100%. Не знаю як хто а я задоволений. Тепер можна кілька тижнів "перетравлювати" враження, а тоді можна починати готуватись до наступного походу...

Ввесь фотоальбом можна подивитись на пікасі.