Арабатка 2011. Велопохід 1к.с.

Баули зібрані, багажники встановлені (не без пригод, але це тема окремої розмови), час Ч настав, стартуємо на залізничний вокзал де нас уже чекає організатор і керівник походу Сварожич, а також інші учасники з якими ми з Ніною познайомились пізніше.

Проїхатись на велосипеді арабаткою я хотів мабуть ще з осені, але щось сам не наважувався навіть спробувати скласти маршрут. Аж тут доля підкинула новий форум "Наші дороги" і відповідно нові знайомства. Дуже вчасно на цьому форумі збиралась група на два походи на травень, один з яких якраз дуже влучно був Арабатською стрілкою, та ще й позиціонувався як спортивний похід 1-ї категорії складності. Тим краще, в категорійні походи я ще не ходив, але також хотілось би.


День нульовий. 14.05.2011

Погрузка в потяг пройшла без пригод, все як звичайно, вєл зі знятим переднім колесом в чохол і на верхню полицю. Нам правда дістались місця в першому "купе" і всю дорогу прохи посмердювало з переднього туалету. Але то таке... наговорившись вдосталь з Феміліменом "ніачом і аба всьом" завалились спати. Завтра раній підйом і перший день походу.

День перший. 15.05.2011

Десантування в Новоолексіївці пройшло успішно. 10 байків, 10 баулів і 10 байкерів вигрузились хвилини за 2 :)

Неспішно збираємо велосипеди, встановлюємо баули, хтось снідає, хтось шукає туалет. Керівник проводить інструктаж. Заправляємось водою, робимо фото для звіту в МКК і стартуємо.

Мені дісталась посада замикаючого. Це і добре і зле. Добре тому що їдеш собі позаду, нікого не чіпаєш і ніхто не в’їде в тебе ненароком. Погано тому що я все ж таки полюбляю "вломити". Але похід в групі це не місце для вломувань, особливо коли група не скатана і різношерстна.

Котимось по трохи в бік Арабатки асфальтом. Перші хвилини походу завжди якісь особливі. Ще не знаєш що тебе чекає, але вже налаштований на пригоди. Робимо першу технічну зупинку, попідтягувати в кого що погано закріплено, поправити кому що не зручно.

Ось і поворот на стрілку, пахне морем і травами. Арабатська стрілка намита з піщано-черепашкових відкладів, має довжину близько 100 км і ширину від 270м до 7.5 км. З одного боку омивається Азовським морем з іншого оз.Сиваш. Озеро з морем з’єднується лише в 2-х місцях протоками "Тонка" і "Промоїна". Промоїна утворилась зовсім недавно. Треба сказати що в перший день ми так і не побачили "велику воду" Сиваша. Зліва були самі лише плавні - маленькі калюжки води, заболочені місця і очерет. Рибалки щось намагались в них виловити. Рибалок тут багато, хтось ловить з берега, хтось з надувних човнів, а хтось прямо з моста через протоку. Думаю восени  тут повно качок та іншої пригодної для полювання птиці. Про це також свідчили таблички на яких щось говорилось про полювання.

Асфальт майже одразу переходить в бетонку. Трохи гепає на стиках, але їхати досить комфортно.

В селі Геніченська Гірка оглядаємо  меморіал. В 1941 році тут розташовувалася 127 морська батарея, яка стримувала наступ німецьких військ в сторону Крима.

Зустрічаємо невеличку групу з Запоріжжя, теж їдуть стрілку. Але швидкість у нас різна тому разом не їдемо.

Обід запланований на пляжі поблизу термального джерела. Купання в джерелі ще те пекло. Написано що температура 42С, але як на мене то там всі 60. Просто не реально зайти в таку воду, по крані мірі для мене. Купались в Азовському морі. Вода ще прохолодна, але гарно освіжає. По крайній мірі в такій воді я зміг залишатись досить довго щоб нормально поплавати, покупатись.

Поки що людей на пляжі не дуже багато, море чисте. Виникла думка що народ не знає коли треба їхати "на море" і куди. Їхати однозначно на Арабатку і однозначно ДО початку сезону. Або спробувати заїхати подалі від баз відпочинку в сезон... Правда тоді доведеться постійно ганяти по воду, на Арабатці її немає. Але якщо з велосипедом...

Бачимо в когось над хатою на високій щоглі червоний прапор. Крейзі... Подумалось що не всіх больних війна убила. Нехай вже на 9-те повеселились, але ж уже 15-те... Таких помнунів-гордунів в Криму виявилось повно. Частенько зустрічаємо машини з георгіївськими стрічками. Забігаючи на перед і щоб більше не повертатись до цієї теми скажу що в Криму ці стрічки бачили досить часто, причому навіть в 20-х числах. Так і хочеться сказати щоб на хуй собі ту стрічку намотали. Бачили в Судаку червоний прапор на трубі якогось заводу і російський триколор в когось на городі. І вони ще кажуть що на західній україні "свідомі"... тоді в Криму виходить "несвідомі". Плакати партії ригонів "Знамя пабєди в надьожних руках"... цирк. Але піпл хаває. Гидко все це, але не міг втриматись від коментаря з цього приводу.

День добігає кінця, знаходимо місце для табору. Чергові готують вечерю. Прислухаюсь до своїх відчуттів. Відчуття незрозумілі. Я ще не був в такому місці де тільки степ і море, вітер і сонце. Ні дерев, ні людей, ні прісної води. На подив вечір виявляється досить прохолодним, натягую фліску. Після заходу сонця вітер миттєво приносить з моря холодне повітря.

Ходити в темноті по траві страшнувато, дорогою бачили багато розчавлених змій. Наступити на одну з них якось не дуже хочеться тому завалюємось спати. Підйоми в нас заплановані на 7-му годину, а для чергових на 6-ту. Така специфіка спортивних походів, все має бути по плану і за розкладом.

День другий. 16.05.2011

Сьогодні нам належить подолати близько 80 км косою. Арабатська стрілка тут досить вузька, по ній протоптано кілька паралельних доріг. Можна рухатись будь-якою, всі - пральна дошка. Зрідка тут проїжджають місцеві джигіти на автомобілях і розбивають піщано-черепашковий грунт в справжні хвилі. Вибираємо дороги які подалі від центральної в надії що там більш рівно.

Тут уже можна побачити Сиваш у всій його красі. Піднявшись на невеличкий пагорб бачимо його водяну гладь вперше. Красота, зліва Азов, зправа Сиваш, трава і вітер. Останнє дерево залишилось далеко позаду. На ньому висять клаптики тканини що залишають мандрівники на згадку про себе і щоб задобрити духів арабатки.

У нас на шляху страусинаа ферма. Біля неї джерело з сірководневою водою. Дуже нагадує Трускавецьку Нафтусю. Спробували води, подивились страусів, за одно і перепочили. Трясемось далі...

Колись аж сюди, на середину коси, була прокладена залізниця. Тут добували пісок.  Можна рухатись закинутим кар’єром, можна поряд. Ми їдемо поряд.  З кар’єру виїжджають 2-є москаликів, чоловік та жінка, десь аж з Архангельської області приїхали. Чоловік на даунхільній Норці О_о. Шукають воду... та де тут її знайдеш... найближчі кілометрів 40 про воду і мріяти не варто. Хіба що зустріли кілька поодиноких будинків в яких як не дивно хтось живе. Можна спробувати роздобути воду у них. Обмінюємось з москалями позитивними флюїдами, бажаємо щасливої дороги і удачі в пошуках води і їдемо кожний своїм темпом далі.

Хто не зрозумів то я називаю москалів москалями не зі зла, а жартома. Можна сказати люблячи. Москалики, звучить як комарики :)

По Сивашу хтось катається на кайтах. Їдемо - любуємось.

Так малу по малу, як писав filosof: "тихим сапом" допілікали до Арабатської фортеці. Добре було б там полазити добряче, подивитись. Але для цього треба було їхати не 10 км на годину, а явно тримати вищий темп. Сонечко вже сідає і стає холодно. Вітер здійнявся добрячий, продуває здається до кісток. Робимо контрольне фото, нятягаємо якісь вітровки і рухаємось в бік Кам’янки.Задача номер один - заправитись водою на вечерю. Набрала нам її добра тітонька з власної свердловини. По манері набирати воду, намагаючись не розбризкати навіть краплини, видно що люди звикли тут ставитись до води бережно. Тітонька сказала що на 1-ше і 9-те тут велосипедистів був просто натовп, а сьогодні тільки нас бачила.

Оля taolvi уже йде пішки, на її вєліку поганенька амортизаційна вилка і вона добряче повідбивала руки на "пральній дошці" Арабатки. Вольовим рішенням Ігор Svarozhych забирає в неї велобаул собі на плечі. Це не дуже допомогло, але все ж Оля почала хоч якось їхати.

Я відразу ж почав згадувати всякі історі про розгрузку учасників. Одного разу ішли в Карпати (я видав перед походом всім учасникам список спорядження) і бачу що пів групи ледве плететься, ну ми там позабирали у них всього багато, розгрузили, ті пішли швидше, а на стоянці виявилось що вони набрали окрім мого списку ще купу "потрібного" і в тому числі цілу батарею пляшок горілки. Сказати що я був злий - нічого не сказати. Але цього разу був не той випадок, баул був реально легкий, але видно що дівчина трохи перевтомилась. День був дійсно важким, не для ніг, а взагалі. Крутити педалі особисто я б міг ще стільки ж. А от загальна втома від цілого дня в сідлі, постійна тряска, жара таки дали загальну втому. Та і кілометраж виявився найбільшим за всі дні. Добре пам’ятаю свої перші велосезони, коли 50 км асфальтом це був подвиг.

Вже затемно добрались до запланованого місця стоянки. Нас призначили черговими. Швиденько збираємо дрова, якась дуже колюча акація, з довжелезними гостяками. Поколов всі руки. Варимо те що сказав варити завхав. Особливо розсиджуватись немає часу, вже і так майже 12 ночі, а завтра нам вставати в 6 - готувати сніданок.

День третій. 16.05.2011

Дзвонить будильник, продираємо очі. Розкладаю багаття, Ніна щось крише... одним словом готуємо. За 5 хв до 7-ї все готово, командою "Рота падйом" будимо табір.

По полю біля якого ми розташувались їздить трактор, щось кропить...

Сьогодні у нас задача перетнути кримський півострів з півночі на південь і доїхати до Коктебеля. Асфальт змінюється грунтовкою, грунтовка асфальтом. В цих місцях прісну воду подають на поля через Північно Кримський канал. Стаємо перепочити на його березі, купаємось, помічаємо напис "Купатись заборонено". Пізно, вже справились.

Обід запланований на Феодосію... так мало по малу до неї і докотили. На третій день вже якось трохи притупилось відчуття новизни, та і після дикої Арабатки рух по цивілізованій частині до Феодосії якось не запам’ятався. Пам’ятаю лише що постійно крутилось в голові: "Ты был в Керчи? Не был так молчи..." Хоч до Керчі там і далеченько було :) І ще пам’ятаю що десь у Владиславівці було щось типу веломагазину, але я туди не заходив.

Феодосія місто контрастів... Це моє перше знайомство з ЮБК. Здається блядством тут пахне навіть в повітрі. Але це з одного боку. З іншого боку місто застряло десь в 80-х роках. Справжнє comeback to USSR. Зайшли в столову пообідати. Обстановочка, хто пам’ятає, як в стандартній столові радянського общєпіта, але більше всього добили ціни - на двох ми заплатили за 2 супа, 2 гречки з рибою, хліб і 2 сока 19 грн. Порції великі, а хліба я взяв 4 шматка, думав що як звичайно буде 4 чвертинки такі що світяться...ага, світяться, 4 шматка виявились ледь не півбуханкою... Ігорь взяв подвійний макарон, його виявилось стільки що вкласти таку порцію було просто не реально. І отаке цілком мирно вживається з сучасною набережною, пляжами і атмосферою курортного міста. Здається що все говорить - "а нафіга щось покращувати, відпочивальники і так пруть косяками"

З’їздили на могилу Айвазовського, я не ходив...ходили дівчата. Якись чоловік намагався впарити нам якісь календарики за гроші, ледь відбились. Руїни гунуезької фортеці не вразили, мало тут що залишилось... І знову Айвазовський, Айвазовський, Айвазовський - тут це бренд на якому всі намагаються зрубати бабло. Зараз ще куроктників дуже мало, пляжі практично порожні, але сувенірщики вже розминаються перед сезоном.

Дорогою на Коктебель бачимо мечеть, взагалі їх тут багато, і ми ще не раз їх будемо бачити і навіть чути як Мулла закликає до молитви.

Перед Коктебелем долаємо невеликий під’йом, народ починає "роптать" :) Думаю - "то лі єщьо будєт". Навкруги дуже багато виноградників. Воно і не дивно. Коктебель - країна коньяків та вин.

В Коктебелі у нас запланована цивілізована ночівля в кемпінгу. Кемпінг виявляється приватною садибою з "вагончиками-цистернами" розробленими, як нам пояснили для проживання дай Боже пам’ять кого, здається якихось комсомольців-будівників БАМу чи щось таке... і дуже приємним хазяїном. В "вагончиках" душновато, хоч і досить непогано. Вирішили спати в наметах на подвір’ї. Тим більше що кухнею, туалетом, душом можна було користуватись і так.

Повечеряти вирішили в якісь кафешці на набережній. Назву не запам’ятав. Тут все виявилось пристосованим до кормління неміряно великого натовпу. Кафешка-фастфуд мала досить великий асортимент блюд і досить непоганий спосіб обслуговування, без лишніх рухів, що називається. Але ціни виявились уже не такими приємними як в Феодосії в столовій-"музеї". За двох довелось викласти 85 грн. Правда ми трохи шиканули і взяли шмат червоної риби яка заважила аж на 44 грн. Але то таке... живемо 1 раз. Наші вєли привернули увагу кількох осіб підозрілої "наружності". Довелось пильнувати, але вони повтикавши трохи пішли своєю дорогою.

Перед сном думали ще викупатись в Чорному морі, але знову ж таки після заходу сонця температура різко впала і бажання такого не виникло ні в кого крім Фемілімена.

Коктебельського вина не взяли, так як було вже пізновато для пошуку винних погребів, а брати будь-що не хотілось. Жаль. Думаю вина там класні. Але буде привід приїхати знову.

В душ і на бокову.

День четвертий. 17.05.2011

Сьогодні у нас напівднівка. Виїзд намічено аж на післяобіду. Можна або відпочити, або десь катнути. Оля з Ігорем вирішують перервати свій похід, так як Ігор перенапружив зв’язки на ногах і вони сильно опухли і боліли. Вони залишились в таборі, а ми поїхали на гору Волошина, з якої мав відкритись вид на море, гори і Коктебель.

Після арабатки у мене почало щось потріскувати під час педалювання, а сьогодні зранку ще й перекидка чомусь почала сама кидати ланцюг між зірками. І як назло, коли мені не треба було, ставали під кожним стовпом, а тепер валили і валили. Чи може то так здалось. Випхали одним словом на ту гору. Почав дивитись що ж таке з тим ланцюгом. Виявилось що 1 ланку заклинило і вона не хоче згинатись, відповідно, коли така бамбула проходить через зірки і ролики перекидки, та веде себе неадекватно. Ну це не страшно, я на такий випадок брав шматок ланцюга, ланок 6. Але прикинувши, просто викинув 1 ланку і все запахало як треба.

Вид з гори дійсно відкривався чудовий. Коктебель на фоні Кара Дагу, Тиха бухта, мис Хамелеон... красота. Фотографуємось, насолоджуємось.











Не залізти на мис Хамелеон було б просто злочином. Тому швиденько долаємо ацький спуск з гори і прямуємо до мису. На ньому зустріли здоровенну сколопендру, отруйна звірюка сантиметрів 10-12 в довжину, неспішно прямувала по своїм справам. Коли я її ткнув патичком вона зашуршала ногами як потяг-експрес, швидка. А ще на мисі ростуть дикі тюльпани, нажаль уже майже відцвіли.

Час на місці не стоїть, пора повертатись. Знову шикарний даунхіл до міста. Завертаємо на пляж, треба ж таки викупатись в Чорному морі, коли ще буде така нагода, і повертаємось в табір де на нас вже чекає обідній перекус.

От і все, прощавай Коктебель, можливол колись ще побачимось. В одному я впевнений - навряд це буде в сезон.

А по переду нас чекали 3 автомобільні перевали.  Караголь, Тарак-Таш і Синор. Караголь виявився досить таки невеликою гіркою, яка тим не меньше підірвала віру в свої сили деяких учасників :) А от Тарак-Таш таки дав просратись всім. Часом здавалось що він уже ніколи не закінчиться. Десь на середині мене керівник відпустив у вільне плавання а сам зайняв місце замикаючого. Крутити своїм темпом звичайно значно приємніше, хоча треба сказати не набагато легше. Можливо щось наплутав з назвами перевалів, але думаю то не так уже й важливо :)

Прикольне явище дорогою - чорні здоровенні жуки що сиділи на дубках в листі падали як галушки десятками коли повз них проїжджаєш. Що їх заставляло падати - загадка.

На ночівлю стали відразу за перевалом перед Судаком, від’їхавши на достатню відстань від шосе. Місце було дуже прикольне, гусенічне. З дерев скрізь звисали сотні маленьких гусениць, що падали на нас і крокували по одежі. Ця гусінь всю ніч падала на намет і здавалось що по тенту барабанить дощик.

По ЖПСу знайшли неподалік джерело. Можливо воно пізніше пересихає, але весною досить весело дзюркотіло. Команда джерелоочисників відправилась на розкопки і на ранок ми мали воду для вмивання, миття посуду і всяке таке.

А ще тут були поляни з дикими піонами. Майже такими ж як на грядці у нас ростуть, тільки квітки не такі повні. Піони в Кримських горах як виявилось зустрічаються досить часто. Для мене це було відкриттям.

День п’ятий. 18.05.2011

Після традиційного сніданку, стартуємо по графіку. Сьогодні за планом не надто великий кілометраж, але є перевальчик.

Спускаємось в Судак. В Судаку досить добре збереглась фортеця, тому їдемо прямо до неї. Взнаємо що вхід в середину 30 грн, а часу в нас від сили 30 хв. Вирішуємо що обмежимось оглядом з зовні. В результаті огляду в мене склалось враження що фортецю чи перебудовували, чи вже тепер реставрували, на цілих "прольотох" кладка відрізняється від іншої частини. В деяких місцях стіни вимуровані без залишених в них бійниць, а в одному місці стіна взагалі відсутня і огороджена страшно іржавим парканом з рабиці з табличкою "Осторожно окрашено"... шо там пофарбовано, неясно. Надя ходила всередину, розповіла що там власне все те ж що і зовні. Чи може це я просто поччув те що хотів почути. Знову ж таки, за тиждень до того відвідував фортецю в Ужгороді і там я був в захваті, а тут якось так... склалось враження що тут все готово до рубання бабла, але ніхто нічого не робить для того щоб було за що те бабло брати. Може колись буде більше часу на огляд, тоді й подивимось і поговоримо більш предметно.

Фортеця це добре, але їхати треба. Рухаємо в Морське. В Морському у нас обід за розкладом :) Дорога пролягає через офігенської краси автомобільний перевал. Вузький серпантин, справа гора, зліва урвище, гірське повітря, джігіти що проносяться мимо на автівках...

В Морському пляж не прикольний, в воді здоровенні булиги об які можна ноги вломати, а далі від води якийсь чорний пісок що набивається скрізь. Але це не завадило нам скупатись. Якщо це так можна назвати. Вода ну дуже холодна.

Ще в морському відстійні магазини і продавщиці. Намагались обрахувати на кілька гривень практично всіх хто купував щось. Купили пляшку Кока-Коли. Під кришкою акційна пляшка, магазин обклеєний рекламою акції, але "ми не міняєм кришки" - таким був вердикт продавщиці. Пох, в Вінниці поміняли без питань :)

Все, мені вже це ЮБК вухами льється. Я сюди ні ногою. Сервіс відстій, ціни космічні, хоч сезон ще й не почався, таке враження що крім бабла тут ніхто ні про що не думає, буе... слава Богу це остання точка на ЮБК на нашому шляху, звертаємо в гори.

Контраст просто разючий. Ніяких бариг, просто дивовижна природа, запахи  дурманять голову. В Громівці коли набирали воду до нас вийшов місцевий дідуля років 70. Каже що сам родом з Росії, але живе тут уже років 50. Здалось що українську він не дуже розумів. Розповів що мав 80 вуликів, і якраз напередодні всі бджоли повиздихали... Уявляю як йому. Шкода.

Стаємо табором за Громівкою. Галявина не дуже вдала для установки наметів. Має невеликий нахил якого мені вистачило щоб всю ніч сповзати донизу. Що правда це не завадило виспатись :)

День шостий. 19.05.2011

Сьогодні на нас чекає дивовижний, грунтовий перевал Нижній Шелен. Дорога виявилась зовсім не крута. Спокійно можна крутити, але так як я замикаючий доводиться плестись в хвості. Найбільше напрягає в цьому - "Зупинився-Відстібнувся-Став-Стартував-Встібнувся-Поїхав". А ставати доводиться досить часто. Відчувається що не всім вистачає техніки і фізпідготовки долати досить затяжний грунтовий підйом всипаний камінцями. Там де я легко кручу 1-3, 1-4 задні їдуть 1-1. Це до речі теж напрягало, коли при ознаках мінімального під’йому - лапки до верху і 1-1. Але я нікого звичайно не звинувачую. Це ж одиничка, кожен їде як може, і добре що їде, а не кидає вєл об землю зі словами "Як хочете а я далі не їду". Тому не забиваю дурним голову, кручу собі позаду всіх, насолоджуюсь запахами лісу і видами що відкриваються з перевалу. Мені б таку дорогу ввесь похід і я б отримав оргазм :-D Ніяких автомобілів, ніяких людей, гірський байк використовується за призначенням, організм працює, відчуває що він живий, єднається з природою.

Спуск виявився ще чарівнішим. Якщо з південного боку на підйомі було сухо, то на північному досить вогко, відповідно рослинність тут трохи інша. Річка. Часто долаємо водяні перепони. Спуск іноді проходить з підйомом, ага дивно, але якось воно так. Теж часто доводиться ставати, хтось та має не впоратись з вогким, горбатим грунтом і стати.

Таким неспішним темпом, щоб не зкрутити на останок в’язи, спускаємось в Поворотне. Тут хрюшки пасуться прямо на полі, як у нас корови. Зустрічні люди вітаються, ми вітаємось у відповідь, дуже схоже на наші села на Вінничині,  навіть вітаються - "здрасті" :). Тільки свині в нас не пасуться на полі.

Починається асфальт. Прощавай  гірський Крим.

Трохи спізнюємось на обід, так як затягнули зі стартом зранку на годину. Але вирішили не спинятись і обідати аж в Білогірську. Стало схоже наа те, що збирається на дощ. Почало накрапати. Одягнули протидощовий одяг. Але через кілька кілометрів стало ясно що це лише заважає, душно, жарко, а дощу так і немає. Дорога тут трохи горбиста, але більше йде на спуск. Траса завантажена автомобілями, рухаємось дуже обережно.

Зуя. Спиняємось в магазинчику прикупити продуктів на вечерю. Хтось запитує де можна набрати води. Продавщиця любязно дозволяє набрати води в умивальнику магазина. І це було ї помилкою. Виявилось що півторашки не влазять під кран і їх довелось трохи згинати. Перші пляшок 5 набрались без ексцесів. І ось я впихаю наступну пляшку, вона починає набиратись і тут різко розпрямляється і герметично налазить на кран. Повітрю немає куди виходити і пляшка миттєво стає твердою і рівною і заклинює між краном і умивальником. Пробую її якось витягнути і тут ... старий силуміновий кран відламується і вода під напором обливає мене з ніг до голови. Паніка :) Але тиск на щастя трохи впав і вода почала текти в умивальник. Як на зло контрольного крану немає. Олексій побіг звати на допомогу інших, а я стояв і дивився як витікає вода і не знав що робити. Думки - "Тікати, ні це по дитячому, за вчинки треба відповідати. Заплатити, ну це само собою, а як спинити воду. Треба було проколоти ножем пляшку, а не тягнути. Плять, треба було. Ща продавщиця буве волати, не приємно.  Ги, пригода... могло бути і гірше". Думки перервала продавщиця, що забігла в туалет подивитись що сталось, почала причитати що її буде сварити хазяїн і що де перекрити воду вона не знає і що робити не знає. Фемілімен видає на гора рішення - зачовпти трубу дерев’яним чопиком. Сказано зроблено. Затовкли в трубу шматок гілки знайденої поряд з магазином, стягнули стяжками, заплатили за зломаний кран 50 грн і забрались швиденько нафіг.

Швиденько звертаємо з шосе в ліс. На в’їзді табличка: "В’їзд в ліс заборонено. Кліщі." Ну кліщі є скрізь, нас цим не дуже налякаєш, а вибору всеодно немає. Це єдиний лісок в окрузі. Кліщів в ньому дійсно виявилось маса. Одного зняв в той же вечір, ще не встиг присмоктатись. Обприскались оффом. Іншого витягнув вдома, видно ще теж не встиг сильно насмоктатись, бо був якись маленький. Зате тут взагалі ніяких проблем з дровами.

Коли стемніло по кущам щось постійно шаруділо. Що то було ми так і не дізнались, якась звірина бігала...

День сьомий. 20.05.2011

Ранок зустрів нас дощиком. Ніби Крим плакав проводжаючи нас.  Від місця стоянки до Сімферополя кілометрів 15. Треба сказати що мембранні штани це тема. Хоч і не так зручно в них педалювати як в велотрусах, зате сухо.

Прибуваємо на залізничний вокзал, не спішно відмиваємось від болота, пакуємо вєли, купляємо поїсти в потяг. На вокзалі багато людей  з великими наплічниками, з вєлами... одним словом туристи.

Вантажимось в потяг, провідниця чогось не задоволена тим фактом що ми з вєлами, але це її проблеми. В вагоні як в вагоні, нічого нового. Хтось бухий, хтось їсть, хтось спить, хтось співає. Ми просто їдемо додому, перетравлюємо враженя.

Крим залишив по собі неоднозначне враження. Жарке сонце, прохолодне море, духм’яний вітер, скелясті гори, флора і фауна, безлюдна Арабатка - це те заради чого варто сюди їхати. ЮБК - це язва на тілі Криму. Гарно звичайно, бухти, миси, гори на горизонті. Але на рівні менталу мені тут не сподобалось. Навіть не знаю як це описати словами. Чомусь я відчував себе там чужим. Таке враження що ти не людина а мішочок з грішми.

Думаю що мої враження досить поверхневі, неможливо за 6 днів зрозуміти яка вона ця Крімєя на справді. Але при нагоді обов’язково повернусь туди ще раз. Треба ще як мінімум покататись чи походити західним Кримом.

Похід сам по собі залишив тільки позитив. Це не перший мій похід, але перша вело одиниця. Треба сказати що спортивний похід сподобався більше ніж просто похід. Організація на високому рівні, чіткий графік, кожен виконує свою функцію, група діє як єдиний організм. При нагоді обов’язково продовжу приймати участь у спортивних походах. А можливо і сам поведу групу.





Фотоальбом на пікасі.

Використані фото люб’язно надані Феміліменом.